Життя організму – це чергування ритмів. Ритм – це постійне коливання між двома хвилями: вдихом і видихом. Ця реальність, яка виявляє себе з першим подихом життя, що оживляє клітину, і зберігається до її останнього дня, слідуючи весь час вегетативним законам природи, а сполучною ланкою в цьому подиху життя є фасції.

Фасція (від латинського слова fascia – пов’язка, смуга) – це сполучна тканина (тканинна оболонка), яка вкриває органи, судини, нерви та утворює футляри для м’язів у хребетних тварин і людини; виконує опорну й трофічну функції.

Клітини, тканини, органи, кожна і кожен зі своєю особливою функцією, стимульованою ритмічним коливанням, заданим рухом наповнення і спустошення шлуночків мозку, серця і легень, набувають своєї власної рівнодійної дії розширення і скорочення.

Механізм передачі всіх взаємозв’язків в організмі – фасціальна система. Фасції, апоневрози, зв’язки, сухожилля тощо становлять цілісний фасціальний ланцюг, який складається з одних і тих самих компонентів у різних пропорціях, розрізняючись за роллю, яку вони відіграють, і за зовнішнім виглядом.

Роль захисту і підтримки фасції, яку довгий час вважали єдиною функцією сполучної тканини, звісно ж, не була випадковою: усі органи контролюються, зв’язуються воєдино, пронизуються та моделюються фасціями і сполучною тканиною, яка намагається розмежувати між собою функціональні єдності, розмежовує окремі клітини паренхіми, групи м’язів, компоненти кровоносної системи, лімфатичної та кишкової.

Будучи більш стійкими, ніж волокна власне органів, фасції так само відіграють сполучну й опорну роль, перешкоджаючи всякого роду прогинам, просочуванням, змішуванню або перемішуванню з іншими тканинами.

Функція підтримки в тілі здійснюється починаючи з кісток, які створюють жорстку опорну структуру для розподілу напрямків сили й навантаження, що сприяють підтримці вертикального положення тіла за допомогою різних суглобів.

Зв’язкова система дає змогу мати жорстку та міцну структуру, але водночас набагато еластичнішу порівняно з податливістю кісткової тканини.

Суглобові хрящі є дієвим механічним елементом, здатним протистояти зайвому тертю та знижувати його; синовіальні оболонки зі свого боку забезпечують змащувальну систему, здатну скоротити й розсіяти підвищене тепло, утворене механічними зусиллями.

Внутрішні та зовнішні органи укладені в плівку сполучної тканини; сполучні структури – це фасції, які розмежовують автономні функціональні одиниці.

Метаболізм та імунна система мають місце остільки, оскільки маленькі капілярні судини цілком оточені тим самим типом тканини, що дає змогу сполучатися з внутрішньою стороною їхніх стінок і паренхіми, і в такий спосіб можуть виконувати свої функції.

Органічна частина фасціальної тканини, що вкриває внутрішні органи, передбачає два листки, накладені один на одного з рідким прошарком посередині, щоб сприяти взаємному зміщенню та ковзанню, як під час легеневого дихання (найвідоміша ситуація), так і в інших випадках скорочення й розширення (робота серця, наповнення та спустошення внутрішніх органів і шлуночків мозку).

В ембріональному розвитку точки з’єднання внутрішніх і зовнішніх органів мають гранично просте розташування, на передньому боці хорди; надалі, з прийняттям вертикального положення, розташування підвішуючих апаратів органів еволюціонує аж до набуття властивостей справжніх зв’язок, навіть у напрямі волокон, що їх складають.

Те ж саме відбувається зі структурами, розташованими в точках зсуву, а отже, і тертя між органами.

Захисна функція фасції не вичерпується створенням амортизаційних подушок, механізмів зсуву та зон опори чи підвішування; функція удосконалюється й досягає найвищого ступеня в захисті тіла через перерозподіл накопиченої кінетичної енергії.

Наше тіло не випадає з елементарних правил кінетики, пов’язаних із рухом і прискоренням, отже, у момент, коли відбувається поштовх, сполучна тканина, що містить велику кількість води, забезпечує первинну амортизацію завдяки своїй здатності розповсюджувати акумульовану енергію по широкій поверхні.

Ця властивість, що отримала назву пасивного захисту, вкрай ефективна, навіть якщо стає іноді двосічною зброєю. У випадках удару батогом через енергію, акумульовану рідкими масами тканин тіла, шкода проявляється пізніше.

“…Якби ця енергія не розсіювалася власними рідкими масами фасціальної тканини і наслідки удару батогом, поштовху або травми з’являлися б одразу, якої шкоди було б завдано організму?”

Є тільки одна відповідь: звичайно, набагато важчий!

Приклад: лезо ножа розриває тканини й утворює різану рану, тільки якщо його застосовано із заточеного боку; використання тупого боку може призвести до натирання, розпухання, шкірної реакції, але не до справжнього органічного ушкодження; єдина відмінність між цими двома ситуаціями – це площа поверхні, що вражається. Що більша площа, на яку поширюється травмувальний вплив, то менш серйозною буде біологічна шкода, заподіяна травмою.

Друга фаза захисної ролі слідує за першою і полягає в поширенні прикладеної ударної сили за допомогою суцільної фасціальної системи, і ключову роль тут відіграють саме фасції.

Сила, що впливала на тіло, призводить до концентрації кінетичної енергії в точці удару, викликаючи потужні пошкоджувальні наслідки. Безперервність сполучної тканини перешкоджає великій концентрації кінетичної енергії; вона перерозподіляється через ланки тканини і потім розсіюється за допомогою низки чинників, пов’язаних із відновленням руху і функціональною адаптацією, як фасціальною, так і загальною органічною, під час якої кінетична енергія перетворюється на теплову, електричну та ін., не допускаючи утворення великої кількості потенційної енергії. Ця друга фаза позначається терміном активний захист.

“Біологічний збиток” – це стратегія, якою фасціальна система оперує, щоб запобігти накопиченню кінетичної енергії, яка несподівано надійшла за такий короткий час, що організм не в змозі витерпіти й перерозподілити її (фізика вчить, що енергію не можна зруйнувати, але вона переводиться в інші форми).

Остеопатія з її фасціальними техніками продемонструвала себе ефективним знаряддям для нейтралізації таких ситуацій, полегшуючи перерозподіл кінетичної енергії за допомогою дедалі більшого розсіювання і зменшуючи потенційну руйнівну потужність.

Фасції, їхня роль у координації рухів

Фасції та апоневрози беруть участь у координації рухів як м’язів, так і внутрішніх органів, розділяючи перетинками м’язові структури та гарантуючи, що групи, здатні скорочуватися, націлені на виконання подібної ролі (синергічної), можуть працювати одночасно над виконанням однієї й тієї самої функції.

Кожній перетинці та м’язовому ложу сприяє у виконанні їхніх функцій здатність сполучної оболонки підтримувати сукупність частин тіла. Нервові структури, що містяться в кожному ложі, перебувають у тісному механічному співвідношенні з тканинами, які мають стимулювати. Роль нервів здійснюється за допомогою нервово-м’язових волокон, сухожильних апаратів Гольджі, тілець Пачіні та органів Руффіні.

Фасції закінчень Руффіні

Розташовуються в суглобових капсулах і суміжних із ними ділянках; відповідальні за м’язове скорочення, яке, разом із подальшим рухом, змінює напругу капсули. Завдяки закінченням Руффіні структури здійснюють рухи, плавним чином, без ривків. Крім того, що дають змогу підтримувати положення, відзначають напрямок руху.

Фасції закінчень Гольджі

Структури повільної адаптації, довгий час “засвоюють” спрямовану їм інформацію. Розташовані у зв’язках, приєднаних до суглобів, і постачають інформацію незалежно від рівня м’язового скорочення таким чином, щоб повідомляти організм про положення суглобів, мить за миттю, незалежно від м’язової діяльності.

Фасції корпускул Пачіні

Виявляються в надсуглобовій сполучній тканині; швидко адаптуються та інформують ЦНС про ступінь прискорення виробленого руху (рецептор прискорення).

М’язове веретено

Регулює тонус м’яза. Розташування веретен, оскільки вони кріпляться до скелетних м’язів (сухожильна частина), паралельно до м’язових волокон. Тоді як спірально-кільцеве закінчення швидко реагує на найменшу зміну довжини м’язу, “квітчасте” закінчення для рівноваги видає інформацію тільки після значних змін довжини м’язу. М’язове веретено – це “блок порівняння довжини”, який на кожну стимуляцію може довгий час віддавати інформацію.

Усередині веретена знаходяться тонкі міжверетенні фібри, що змінюють його чутливість; вони можуть змінюватися без будь-якої реальної варіації довжини м’язу за допомогою особливої приносячої-гамма, керованої самими фібрами.

Сухожильні рецептори Гольджі

Більше відображають напругу м’яза, ніж його довжину. Якщо в органа виявляється перевантаження, він може за їхньою допомогою припинити активність м’язів і тим самим уникнути ризику пошкоджень; цей фактор визначає розслаблення м’язів.

Точки “тригер” (спускової схеми, вібратора) є локалізованими областями великої болючості та підвищеного опору; акупресура цих точок часто провокує скорочення/згрупування м’язів, яке, якщо його втримувати, спричиняє біль у передбачуваних областях.

Ідеться про сигнальні пости, що забезпечують постійний зворотний зв’язок із ЦНС та вищими центрами щодо миттєвих станів тканини, в якій вони розташовані. Їх модуляція може спричинятися як психічним впливом, так і змінами хімічного складу крові.

Ланцюги

Нервово-м’язова сукупність, що міститься в сполучній тканині і безпосередньо з нею контактує, дає можливість прямої синергітичної участі, коли м’язи приєднуються до апоневрозу, і непрямої синергітичної участі, коли м’язи прикріплюються до кістки.

Поняття “ланцюга м’язового напруження”, введене остеопатією і потім підхоплене і розширене постуральною гімнастикою, знаходить у фасціальній концепції своє застосування.

Функція гаранта координації рухів, яку виконує сполучна тканина, випливає з її зв’язків з нервовою системою (завдяки суто механічній дії, яка чиниться на нервовий компонент, і її чутливості до натягу); окрім розрізнення руху, інтенсивності, сили, веретено в змозі активувати вищу нервову систему і виробляти нові схеми функціонування.

Часто такого роду адаптація виходить за рамки фізіології в компенсаціях, задіяних організмом, спрямованих на усунення будь-якого силового впливу, здатного заподіяти біль.

Якщо ми розглядатимемо нашу позу як постійне коливання встановлення рівноваги та її втрати, що має на меті підтримання вертикального положення тіла, стає зрозумілим, чому, навіть за наявності легких аномалій, наша система балансування має виконувати коригування великої точності для підтримання як статичної пози (прямостояче положення), так і динамічної (пересування).

Під час силового впливу фасціальна складова нашого тіла пристосовується до ситуації, маскуючи й “замовчуючи” первинне джерело проблеми в такий спосіб, щоб анулювати нервовий вплив, спричинений ситуацією дискомфорту або больовими відчуттями.

Цей факт дає змогу проявитися тільки останній компенсації, виробленій організмом, і звідси виникає симптом болю, який, будучи усуненим без придушення першопричини дисфункції, буде наполегливо викликатися знову початковою проблемою.

Симптом болю – це останній сигнал низки адаптацій, введених за наростаючою компенсаційною здатністю сполучної тканини типу фасції, що змінює фізіологічну схему, які “мовчать” доти, доки найостанніша адаптація в ланцюзі не зможе більше бути компенсована.

Korr (1976 р.) ще раз підкреслив важливість кісткового мозку, всередині якого розташовується велика кількість “моделей (pattern) активності” м’язів. Мозок діє, виробляючи комплексні рухи, що залежать від активації м’язових ланцюгів, а не від окремих м’язів. Для цієї мети залучаються запрограмовані моделі, що “зберігаються про запас” у стовбурі та кістковому мозку, які модифікуються в нескінченне розмаїття моделей ще складніших і збагачують “склад” цими новими похідними.

Таким чином, кожен рід діяльності видозмінюється, вдосконалюється і “виправляється” відповідними зворотними зв’язками, які постійно виходять від м’язів, сухожиль, суглобів (їхнього сполучнотканинного компонента), що беруть участь у русі.

GAS (синдрому загальної адаптації) і LAS (синдрому місцевої адаптації)

Синдром загальної адаптації, СОА, складається з реакції тривоги, фази опору (адаптації), фази виснаження (невдалої адаптації) і охоплює весь організм цілком. Синдром місцевої адаптації, СМА, проявляється практично в тій самій послідовності, але в обмеженій ділянці тіла.

Seyle (1976 р.) назвав стрес неспецифічним елементом, що зумовлює хворобу. Описуючи співвідношення між синдромом загальної та місцевої адаптації, він особливо виділив значення сполучної тканини.

Стрес сприяє створенню моделей адаптації, специфічних для кожного організму і для кожного виду силового впливу. У відповідь на стрес активуються гомеостатичні самонормалізуючі механізми.

Якщо стан тривоги тривалий і неодноразовий, виникають процеси захисної адаптації, що призводять до довгострокових змін, які можуть стати хронічними.

За допомогою пальпації нервово-скелетно-м’язових змін створюється уявлення про спроби, зроблені тілом, щоб адаптуватися до стресів, які накопичилися з плином часу; вийде заплутана картина напружених, зведених, ущільнених, перевтомлених тканин, які, зрештою, піддалися фіброзу (Chaitow, 1979 р.).

Важливо зрозуміти те, що внаслідок тривалих стресів постурального типу (зумовлених положенням тіла), фізичних і механічних, деякі ділянки тіла докладають стільки компенсаційних і адаптаційних зусиль, що з’являються структурні зміни, які можуть перерости в паталогію.

У більшості випадків поєднання фізичного та емоційного стресів змінює нервово-скелетно-м’язові структури до такої міри, що зумовлює низку ідентифікованих фізичних аномалій. Компенсаційні спроби цих структур породять, своєю чергою, нові чинники стресу; через це можуть виникнути больові явища, суглобові обмеження, нездужання загального характеру, як, наприклад, швидка стомлюваність.

У процесі хронічної адаптації до біомеханічного і психогенного стресу розвиваються ланцюгові реакції, пов’язані з компенсаційними видозмінами м’яких тканин (Lewitt, 1992 р.).

Ці адаптації завжди на шкоду оптимальному функціонуванню організму і є джерелом функціонального безладу, що постійно збільшується (фізіологічні зміни).

Послідовність відповідей на стрес

У разі тривалого збільшення м’язового тонусу виникають:

• затримання продуктів катаболізму та набряк;
• місцева нестача кисню (пов’язана з потребами тканин) і подальша ішемія;
• біль;
• збереження або збільшення підвищеного функціонального тонусу;
• хронічне запалення або подразнення;
• стимулювання сенсибілізаторів нервових структур і розвиток підвищеної реакційної здатності (гіперреактивності);
• активація макрофагів для збільшеної васкуляризації та діяльності фібробластів;
• фіброз зі скороченням/вкороченням сполучнотканинного компонента.

Через безперервні фасції через усе тіло будь-яке місцеве перенапруження може позначатися і негативно позначатися на віддалених структурах, які підтримуються і прикріплюються самими фасціями (нерви, м’язи, лімфатичні та кровоносні судини).

Внаслідок чого можуть з’явитися:

• зміни в еластичних тканинах (м’язах) із хронічною реактивною гіпертонією і подальшим фіброзом;
• гальмування антагоністичної мускулатури;
• ланцюгові реакції, в яких постуральні м’язи коротшають, а фазові м’язи послаблюються;
• ішемія і біль, спричинені тривалим м’язовим напруженням;
• біомеханічні зміни, порушення координації рухів із суглобовим обмеженням і порушенням рівноваги, ретракція фасцій;
• поява ділянок із підвищеною реакційною здатністю неврологічних структур (ділянки полегшення) у паравертебральних ділянках і всередині м’язів (точки тригер);
• витрата енергії на підтримання гіпертонії і, як наслідок, загальне стомлення;
• постійний зворотний зв’язок імпульсів із ЦНС, психогенні сигнали тривоги з нездатністю адекватно розслабити відділи з підвищеним тонусом;
• біологічно незамінні функціональні моделі, спричинені хронічними скелетно-м’язовими проблемами і болем.

Ефективність остеопатії полягає в тому, що вона проробляє зворотний шлях у відновленні симптому болю для ідентифікації первинної причини, прямий вплив на яку відкриває дорогу до її усунення.

Таким чином, матиме місце повернення у фізіологічну норму параметрів напруги, що матиме на увазі також – але не тільки – зникнення симптому болю.

Фасціальна техніка порівняно з традиційною полегшує пошук першопричини. За витонченої пальпації не важко слідувати напряму натягу фасцій і дійти до істинного походження проблеми… особливо у випадках, коли лікар не може на основі больової зони пацієнта довести правильність симптоматології.

Витяги з книжки Іджиніо Фурлан, Еріо Моссі “ФАСЦІЇ – БУДІВНИЦТВО З’ЄДНАННЯ ТКАНИН”